Як голова підкомітету з питань морського транспорту Комітету Верховної Ради України з питань транспорту та інфраструктури, розумію наскільки нагальним для всієї галузі судноплавства є наразі вдосконалення окремих норм Митного кодексу України.
Зокрема, мова йдеться про положення, що регламентують митний режим тимчасового ввезення. При переміщенні товару через митний кордон України визначається його митний режим. Згідно із статтею 4 Митного кодексу України (надалі – МК України), митний режим – це комплекс взаємопов’язаних правових норм, що відповідно до заявленої мети переміщення товарів через митний кордон України визначають митну процедуру щодо цих товарів, їх правовий статус, умови оподаткування і обумовлюють їх використання після митного оформлення.
Главою 18 розділу V МК України регулюється правовий статус такого митного режиму, як режим тимчасового ввезення. При митному режимі тимчасового ввезення іноземні товари, транспортні засоби комерційного призначення ввозяться для конкретних цілей на митну територію України з умовним повним або частковим звільненням від оподаткування митними платежами та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності і підлягають реекспорту до завершення встановленого строку без будь-яких змін, за винятком звичайного зносу в результаті їх використання (ст. 103 МК України).
На підставі статті 105 МК України у митний режим тимчасового ввезення з умовним повним звільненням від оподаткування митними платежами можуть бути поміщені транспортні засоби комерційного призначення (до яких відносяться й будь-які морські судна). Зазначена норма містить посилання, що таке розміщення відбувається на умовах, визначених додатками до Конвенції про тимчасове ввезення від 26.06.1990 р. (набула чинності для України 22.09.2004 р., надалі – Конвенція). Для транспортних засобів комерційного призначення – це додаток С до Конвенції.
На підставі статті 106 МК України у митний режим тимчасового ввезення з умовним частковим звільненням від оподаткування митними платежами відповідно до положень Додатка Е до Конвенції про тимчасове ввезення можуть поміщуватися товари (за винятком підакцизних), що не повністю відповідають вимогам інших додатків до Конвенції.
Від самого прийняття у 2012 році МК України містить положення, а саме – частину 7 статті 106, якою встановлено, що у разі випуску товарів, поміщених у митний режим тимчасового ввезення з умовним частковим звільненням від оподаткування митними платежами, у вільний обіг на митній території України або передачі таких товарів у користування іншій особі митні платежі сплачуються в обсязі, передбаченому законом для ввезення цих товарів на митну територію України у митному режимі імпорту, за відрахуванням суми, вже сплаченої на підставі умовного часткового звільнення цих товарів від оподаткування митними платежами. За період, коли застосовувалося таке звільнення, підлягають сплаті проценти з сум податкових зобов’язань, що підлягали б сплаті у разі, якщо б щодо таких сум надавалося розстрочення податкових зобов’язань.
Також, згідно із частиною 7 статті 286 МК України, у разі випуску товарів, поміщених у митний режим тимчасового ввезення з умовним частковим звільненням від оподаткування ввізним митом, у вільний обіг на митній території України або передачі таких товарів у користування іншій особі ввізне мито сплачується у порядку, визначеному частиною 7 статті 106.
Саме в частині «передачі таких товарів у користування іншій особі» норма частини 7 статті 106 МК України викликає чи не найбільше проблем у правозастосовній практиці.
На думку переважної більшості експертів, це положення українського національного законодавства не може застосовуватися, тому що не відповідає Конвенції. Адже в Конвенції взагалі немає вимоги, аналогічної творчості українського законодавця – частині 7 статті 106 МК України.
Неодностайне розуміння цієї норми призводить до численних випадків донарахування особам необґрунтованих, на думку суб’єктів ринкових відносин, податкових зобов’язань зі сплати митних платежів. Далі – більше. Навіть пов’язані з цим судові процеси не привносять в ситуацію правової визначеності. Зовсім навпаки. Наприклад, наразі маємо два взаємовиключні висновки двох різних колегій Касаційного адміністративного суду у складі нового Верховного суду.
Так, постановою від 30.09.2020 р. у справі № 826/14324/18 Верховний суд вирішив, що частина 7 статті 106 МК України фактично забороняє передавати в оренду іншим особам транспортні засоби, які перебувають в митному режимі тимчасового ввезення з умовним частковим звільненням від оподаткування митними платежами. Колегія суддів з невідомих причин не вбачила в цій нормі відхилень від положень Конвенції.
Натомість, постановою від 12.03.2019 р. у справі № 813/2435/17 інша колегія суддів Верховного суду дійшла протилежних висновків: норма частини 7 статті 106 МК України не відповідає Конвенції, яка дозволяє національному законодавцеві встановлювати додаткові заборони та обмеження виключно неекономічного характеру, яким норма частини 7 статті 106 МК України за своїм змістом аж ніяк не являється. Тому, за умови дотримання суб’єктами інших митних формальностей, передача відповідного товару в оренду не може вважатись порушенням митного законодавства.
Особисто я поділяю та вважаю правильною останню правову позицію.
Статтею 9 Конституції України, статтею 1 МК України, статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» № 1906-IV від 29.06.2004 р. передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Отже, Конвенція є невід’ємною частиною законодавства України та у випадку наявності протиріч має безумовний пріоритет перед іншими відповідними нормами національного законодавства України, зокрема МК України.
Окрім того, частиною 4 статті 3 МК України передбачено, що у разі якщо норми законів України чи інших нормативно-правових актів з питань митної справи допускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків підприємств і громадян, які переміщують товари, транспортні засоби комерційного призначення через митний кордон України або здійснюють операції з товарами, що перебувають під митним контролем, чи прав та обов’язків посадових осіб митних органів, внаслідок чого є можливість прийняття рішення як на користь таких підприємств та громадян, так і на користь митного органу, рішення повинно прийматися на користь зазначених підприємств і громадян. За цим критерієм відповідні права підприємств і громадян також мають визначатись саме за Конвенцією, менш репресивною до учасників правовідносин порівняно з МК України.
Статтями 1, 2 Конвенції розкривається зміст терміну «тимчасове ввезення», який передбачає, що при цьому митному режимі дозволяється приймати на митну територію України товари (у тому числі транспортні засоби) «без застосування ввізних заборон чи обмежень економічного характеру».
Водночас, положення цієї Конвенції не створюють перешкод для застосування заборон та обмежень, які випливають з національних законів та нормативних актів і ґрунтуються на міркуваннях неекономічного характеру (моралі, піклування про громадський порядок, міркування громадської безпеки, гігієни чи здоров’я населення, або міркування ветеринарного чи фітосанітарного порядку, пов’язані із захистом диких видів тварин і рослин, яким загрожує вимирання (знищення), або міркування захисту авторських прав та промислової власності) (ст. 19 Конвенції).
Чинна редакція МК України містить неодноразові посилання на Конвенцію та додатки до неї. Тим самим за Конвенцією визнаються особливості її правового статусу, її визначальне місце серед нормативно-правових актів України з питань митної справи. Визнається, що нормативні акти меншої юридичної сили повинні відповідати Конвенції у врегульованих нею питаннях. Відтак як мінімум непослідовно іншими положеннями того ж МК України одночасно встановлювати норми в протиріччя Конвенції, які у першу чергу не обумовлені жодною практичною доцільністю. Положення частини 7 статті 106 МК України не мають нічого спільного з дозволеним Конвенцією обмеженням неекономічного характеру, тому що мають яскраво виражену економічну основу.
Зазначеною спірною нормою МК України не враховується, що причини передачі в користування іншим особам суден в митному режимі тимчасового ввезення можуть бути різними і в практичному сенсі ніяк не шкодять державі. Іноземні власники таких суден, не порушуючи жодного нормативно-правового акту міжнародної дії, тим не менше в українських реаліях фактично опиняються постраждалими від надмірної зарегульованості митних процесів за межами здорового глузду.
Важливими також залишаються процедурні питання. Саме митні органи, а не слідчі підрозділи ДФС України, мають бути першою ланкою, що встановлює факт порушення митного законодавства, при існуванні такого. Вони для цього й створені. Втім, на практиці маємо ситуацію, при якій слідчі ДФС за напрацьованою схемою одразу ж відкривають кримінальні провадження за ознаками ст. 212 КК України (ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), не маючи на руках жодного документу від митних органів про зафіксовані порушення частини 7 статті 106 МК України. Протоколи про порушення митних правил та постанови про адміністративні правопорушення не складаються, тому їх неможливо оскаржити в суді. За чинним КПК України, внесення відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань також в суді не оскаржується. Тобто ефективних інструментів правового захисту у іноземних власників суден фактично не залишається.
Отже, частина 7 статті 106 МК України широко використовується недобросовісними чиновниками, шляхом обмеження чи позбавлення платників податків права на захист, для створення штучних передумов корупційного характеру, коли окрім як за хабар неможливо врятуватись від незаконних переслідувань «правоохоронців». Залишається загадкою, як ці очевидні корупційні ризики не стали на заваді включення цієї норми до МК України у 2012 році.
Так чи інакше, подібна ситуація є неприпустимою та, на мій погляд, вимагає негайного реагування з боку Верховної Ради України. Через відсутність практичної доцільності частина 7 статті 106 МК України підлягає виключенню з поточної редакції МК України.
Сподіваюсь, викладена позиція знайде відгук серед професійної спільноти і нам вдасться побудувати діалог задля подальшої підготовки нашим підкомітетом проекту відповідних змін до Митного Кодексу.
vasylkovskyy@rada.gov.ua
